Мангуп-Кале. Город-крепость

Мангуп- Кале» - печерне місто. Як і кожна придатна для життя місцевість (наявність природних джерел, скелі – ідеальний захист від недругів, лояльні умови південного клімату, а також наближеність до основних торговельних шляхів, прокладених іще за часів античності), ця земля мала неабиякий попит у представників різних культур, що опинялися поблизу, вже від (III) IV століття й дотепер. Нині в навколишніх балках можна побачити рештки катакомбних могильників аланоготів. Заснувавши своє поселення, у другій половині V століття вони звели перші укріплення, а місто мало наймення Дорос і статус столиці країни кримських готів. У VI ст. на плато зводиться монументальна базиліка, Дорос стає центром готської єпархії в Криму...

Наприкінці VII століття містом заволодіває Хазарський каганат, який розміщує там на деякий час свій гарнізон. Захоплення Дороса стає поштовхом до антихазарського повстання, очоленого св. Іоанном Готським.

Столиця пізньовізантійського князівства з милозвучною назвою Феодоро, – мабуть, найвідоміша з усіх іпостасей Мангупа. Від XIII до середини XV століття місто контролює Південно-Західний Крим. Тут процвітають ремесла, зводять монастирі та храми.

«Золоту добу» врівноважених візантійців у 1475-му вогнем і мечем обривають османські війська. Вони повністю перебудовують фортецю й нарікають її сучасним Мангуп-Кале. До XVIII століття Мангуп стає центром кадилика, найдрібнішої адміністративно-територіальної одиниці Османської імперії, а 1774-го турки звільняють приміщення фортеці. Місто поступово занепадає, наприкінці століття його покидають останні мешканці – громада караїмів (нагадування про останніх – старовинне кладовище з характерними надгробками й письменами).

Печери середньовічного міста-фортеці рідко коли служили житлом – виконували здебільшого функції холодильників та комор чи принаймні майстерень, цехів або ж в’язниць. Для життя використовували наземні хатки. Останні не збереглися, а от стіни підземель добре пам’ятають, як усе було.

 Дивовижно, як на плато в 90 га уміщаються й не заважають одне одному стільки світів. Офіційні туристичні маршрути повз рештки величної цитаделі та візантійських кам’яних споруд для виготовлення вина, «заповідна» земля археологів, де з давніших шарів ґрунту вилучають таємниці (необережний турист, заблукавши в сутінках, може неабияк перелякатись, наткнувшись, приміром, на охайно викладену гірку черепів – результат кількаденної праці на певній ділянці). У хащах ледь помітні стежки ведуть до обжитих, добротно обладнаних печер босоногих довгокосих «індіанців». А доріжки «південного схилу» виводять до православного Свято-Благовіщенцького чоловічого монастиря. Також печерного, поза сумнівом.